Плосківський старостинський округ

У судових документах 1624 року Плоске згадується, як власне володіння Мар’яни Корецької. Там же сказано про те, що княгиня «садила» вихідців з Димерки на мапі Боплана, виданій ще у 1662 році. Поселення при річці Плоска руда (Смолянка) складалося переважно з козацького населення Гоголівської сотні. Право власності на Плосківські землі належало родині Виговських, а пізніше – Фролівському монастирю.

«Село моє, для мене ти єдине» - співається у пісні. І це справді так. Тут жили і працювали наші предки, тут виросли і ми серед розмаїття верб і високих тополь, серед чудових працьовитих людей. Село Плоске красиве і розкішне, з усіх боків обсаджене алеями різних декоративних дерев. Навесні воно зустрічає білим цвітом, улітку - зеленим килимом, восени – золотом, взимку – сріблом.

Пройдіть вулицями села - і вони поведуть вас дорогами далекого історичного минулого. Це – Гоголівський шлях, який у далекому минулому називали ще «косорізівка». Одні говорять, назва походить від того, що ця вулиця йшла навкіс від Церкви, а інші стверджують, що існувала така легенда про красуню-дівчину, яка відрізала свою пишну косу і, переодягнувшись у козацький одяг, пішла за своїм коханим у Гоголівську сотню, аби разом воювати з польською шляхтою.

На цій вулиці жили люди-легенди. Іван Павлович Касян, нині покійний, учасник бойових дій, в минулому – чудовий розвідник, скромний і мовчазний, який пройшов славний шлях і лише значно пізніше земляки дізналися про його подвиги й нагороди. Три ордени Слави відшукали воїна-героя вже у 80-х роках. Галина Михайлівна Касян, його дружина, нагороджена двома орденами Леніна, орденом «Знак пошани» та кількома медалями за трудову доблесть. Вона - передова доярка ДПЗ «Плосківський».

Матвій Остапович Какун, ветеран війни, колишній голова сільської ради, агроном за професією. Про нього теж із вдячністю згадують плосківчани.

А ось місце, де жив дід Онисько, який у роки Великої Вітчизняної війни тримав тісний зв’язок з партизанами. Неподалік його хати стояла велика цегляна школа, яку, на жаль, ущент знищили фашисти.

Підемо прямо по вул.Гарараївською (нині – Жовтнева). Колись по обидва її боки росли велетенські крислаті верби, а на них щебетало безліч птаства. Тут народився і до війни працював бригадиром будівельної бригади Герой Радянського Союзу Іван Давидович Дяченко. Мав цей чоловік золоті руки, умів і будинок збудувати і з ніжністю дитячу колиску зробити. Любив і шанував свою дружину, чотирьох дітей. А загинув 5 жовтня 1943 року при форсуванні Дніпра. Похований у братській могилі с.Бортничі (нині – м.Київ). Учні Плосківської загальноосвітньої школи підтримують тісний зв’язок із учнями 305-ї Київської школи, які й доглядають могилу героя. Учні двох шкіл часто зустрічаються і ведуть переписку.

Ось перед нами вул.Лешківська (Садова по-сучасному). Вважається, що її назва пішла від діда Лешка, який колись проживав на ній і був заповзятим рибалкою. Озерце, де він рибалив, і досі звуть Лешкове. На цій вулиці жив відомий усім плосківчанам Василь Якович Міщенко. Це до його батьківської хати прийшла страшна звістка про те, що син загинув смертю хоробрих від ворожої кулі. Та Василь Якович повернувся по війні додому і, відчинивши двері, промовив: «Не лякайтеся, мамо, я живий і повернувся до вас назавжди». Після війни Василь Якович працював бригадиром садової бригади. У 70-х роках в одній із газет була опублікована стаття: рідних і близьких Василя Яковича запрошували приїхати на Житомирщину в село, де відкривали обеліск загиблих і у списку значилося прізвище В.Я.Міщенка. Із Плоского полетіла вісточка: «Я живий, я не загинув». Василь Якович сам поїхав на місце, де був встановлений монумент.

На цій же вулиці народився і жив майбутній генерал авіації Гнат Артемович Малюга, котрий відзначився мужністю і високим військовим умінням.

Живе тут і пенсіонерка Волоха Ольга Іванівна, яка все своє життя присвятила роботі на молочно-товарній фермі дояркою. Досягла високих трудових успіхів, за що була удостоєна високих урядових нагород: ордена «Знак пошани», золотої медалі ВДНГ.

Вул.Йовпицька (Ватутіна). Тут жила дівчина-красуня Мотря Антонівна Топіха. У роки війни вона була радисткою. Саме ця мужня дівчина передала останні дані про розташування фашистських військ із палаючого літака. Не думала вона в ту мить про свої молоді роки, про своє кохання, а лише виконувала свій останній обов’язок перед Батьківщиною, плосківчанами. Пам’ять про неї залишилась у серцях земляків назавжди.

На цій вулиці жив Давиденко Опанас Сакович, який у роки війни першим і єдиним із плосківчан був нагороджений за бойові заслуги орденом Леніна.

Вул.Горовичовка (Будівельників). Її назва походить від того, що розташована на єдиному в селі невеличкому пагорбі. За цією вулицею аж до Русанова ріс величезний ліс. Наприкінці ХІХ ст. його вирубали і розорали поля. Про це розповідав ветеран Великої Вітчизняної війни, що пройшов з боями аж до Берліна Данило Сакович Миколаєнко. А йому про село оповів його дід.

У центрі села височить скульптура воїна, який стиснув у руках автомат. Тут поховані вісім бійців, прізвище одного із них пошуковці школи знайшли. Це – Авраам Ісакович Застанкер – командир флотилії. Сподіваються юні пошуковці, що колись прийдуть до цієї могили рідні і близькі командира і віддадуть йому останню почесть.

Вул.Гагаріна. Тут народився, живе і працює кандидат економічних наук, Герой Соціалістичної праці, директор ДПЗ «Плосківський» Петро Федосійович Волоха.

Перші документи, в яких згадується село Плоске, відносяться до ХVІІ ст., про що, зокрема, розповідається в книзі українського історика і краєзнавця К.І.Стацюка «Народні рухи на Лівобережній та Слобідській Україні в 50-70 роках ХVІІ ст.»